Сторінка студентів

 

Відгуки про
навчання
 

Праця студентів

Письмові роботи студентів

Історія села й церкви у с. Хмелівка Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.

(на основі досліджень студентки Ковик Стефанії)

СЕЛО ХМЕЛІВКА (ВИНЯВКА)

На південний захід від Теребовлі, у віддаленні приблизно 20 км, лежить село Хмелівка або Винявка. Воно межує на заході з Підгаєцьким і на південь з Бучацьким повітами. На півночі Хмелівка злучується із селом Брикуля Стара, а на заході з присілком Підбрикуля. Всі ці села, враз із селом Брикуля Нова (приблизно два км. від Брикулі Старої) в північному напрямі, становлять одну парохію, приналежну до Теребовлянського деканату.

На питання, чому село має дві назви: Хмелівка і Винявка, котра з них є первісна, як також коли і ким воно засноване, годі дати цілком певну відповідь. За переказами старих місцевих людей і на основі документу, написаному на пергамені, що на жаль, затратився, це село мали заснувати в році 1649 якісь зай­шлі люди на прізвище „Підкова" й назвали його „Хмелівка". Звідки прийшли ці засновники, напевно не знаємо. Одні люди твердять, що з Галичини, інші, що з Великої України. Переказ як і згадка про заснування були саме в тому затраченому документі. Дата заснування села є дуже правдоподібна, бо сама назва села „Хмелівка" вказує, що село було засноване в честь гетьмана Богдана Хмельницького. За цим саме переказом козацькі відділи гетьмана Хмельницького, якраз на полях Хмелівки розбили польську армію, що під проводом короля Володислава ІV-го йшла на поміч війську, обложеному в Збаразькому замку. І справді, за селом є поле, що називається „Королева Долина". Що село було засноване українськими поселенцями, стверджують їхні, чисто українські прізвища, такі, як: Бас, Брила, Гасій, Гнатів, Заверуха, Калинка, Крамар, Ку­рило, Підкова, Шпит, Чорній і т. п.. Є також і шляхетські пріз­вища як: Гумницький, Зрадовський, Кульчицький, Мединський, Онишкевич, Созанський, Чайковський, Хабурський. Стрічаємо там також і татарські прізвища, як прим. „Джуґла" (в старих метриках записано „Джуґлі"). Люди з такими прізвищами своїм виглядом ще й тепер нагадують нам своє татарське походження (скісні очі, виступаючі вилиці лиця).

Що село це було давно засноване, може з яких триста років тому, стверджувала теж стара дерев'яна церква, побудована 1750 р. в Хмелівці шляхтичем Кульчицьким з Брикулі Старої, на місце давнішої критої соломою.1)

1)Записано в праці   Байґера з 1899 р. і в Шематизмі   Львівської Єпархії з 1935 р.

 

Звідки взялася друга назва села „Винявка" і хто та чому надав їй цю назву? За переказом старих людей король подару­вав це село в пізніших часах якомусь польському шляхтичеві на прізвище „Винявський" (видно, що той шляхтич чимось при­служився тому королеві) і він в порозумінні та за згодою то­дішнього уряду змінив назву села „Хмелівка" на „Винявка" (по- польськи „Вєнявка"). Хоч село звалося так довший час, все ж таки воно згодом дістало свою давню назву Хмелівка. Сталося це після першого розбору Польщі (1772 р.), коли цілу Галичину прилучено до Австрії. Австрійський генерал Бекер мусів воювати з польськими повстанцями під проводом полков­ника Чоловського, але програв битву саме на полях коло Винявки. Щоб затерти сліди програної битви, австрійський уряд повернув селу давню його назву „Хмелівка".2)

2) Після першої світової війни, в 1921 чи 1922 р. польський уряд, не чекаючи навіть рішення амбасадорів в справі приналежності Східної Га­личини, змінив знову назву села на Винявка, і так зветься воно мабуть ще й тепер, хоч місцеві селяни й далі називають його Хмелівкою.

 

Виходить, недвозначно, що це село історичне, бо його поля були тереном як не двох то напевно одної битви (за Австрії), записаної таки українським істориком І. Критевським і М. Голубцем і поміщене було як розвідка в львівськім щоденнику „Діло" за 1933 р.

 

Відомості про село, стави й озера, хрести, поля і їх управу

Село Хмелівка розташоване на подільській височині названій,.Степовим і Ставовим Поділлям". Воно, як і Брикуля Стара, це неначе південно-східне закінчення степу Панталиха. Обидва ці се­ла, як і Брикуля Нова мають свої більші чи менші стави, в яких мешканці поїли худобу. Восени господині мочили в тих ставах коноплі „мандлі", а в гарячі дні купалася в них молодь.

У Хмелівці був серед села досить великий став. Дідич о. Михайло Олексишин подарував той став у користування громади (тепер його там нема — висох). Лісів, ані ріки в тих селах, ані поблизьких нема. Син другого дідича — Роман Дичковський, заложив був малий лісок, званий „Вільшинка", в якому справді росла майже сама вільшина. Селяни не управляли садів, лиш на приходстві і при школі були більші сади, але їх під­час першої світової війни понищено. Тоді також російські війська, що стояли там довший час постоєм, знищили муровану школу і поштовий будинок, як також верби, що ними був обсаджений став, з якого випустили воду. Лише коло церкви й мурованої дзвіниці, що її побудував якийсь Гнатів, залишилися високі тополі. Паливом у тих селах була солома, яку скручувано у так звані „скрутлі", а тільки дехто з багатших господарів, як теж для школи і приходства привозили дерево на паливо з сусідніх лісистих околиць.

Були теж різні назви частин села чи поля, такі, як згадана вище „Королева Долина", ,,Вигін", „За вигоном", „На стави­щі", „За ставищем", „Вікнина". На початку села, на роздоріж­жі, стояв кам'яний хрест, поставлений на пам'ятку знесення панщини, що його замаювано в Зелені Свята.

В сам день річниці скасування панщини (за мого там побуту) , по відправі Служби Божої в церкві, народ ішов з хоругвами під цей хрест, щоб подякувати Богові за звільнення його від того тяжкого ярма. При тій нагоді священик виголошував відповідну проповідь. В селі було ще декілька хрестів при хатах, і при польових дорогах. Особливо при дорозі, що вела через Брикулю Стару й Острівець до Теребовлі. Ті кам'яні або залізні хрести були єдиними дороговказами, зокрема взимку і вночі, бо на цій, довгій на 15 км дорозі, не було ні одної деревини (кругом степ). В полі, за селом, при бічній дорозі до села Романівка були два озера, а радше глибокі джерела, звані „Вікнина Велика" й „Вікнина Мала", з яких випливала дуже хо­лодна питна вода і малим потічком спливала в сторону Романівки. З цих „Вікнин" люди брали воду під час праці на далеких полях. Довкруги тих озер було велике трясовиння, небез­печне для худоби, тому люди не посилали худоби туди пастися. За давнім переказом втопився там разом з возом і конем один жид, що привозив до села на продаж яблука.

Для домашнього вжитку й поїння худоби, як став був занечищений гусьми і качками, або коли було в нім вже мало води, люди копали на своїх подвір'ях, або й при дорозі глибокі криниці, обмуровували їх дуже твердим камінням, привезеним із поблизьких сіл Застіноче чи Слобідка Струсівська, або закла­дали бетони. Хмелівка, як теж обидві Брикулі мали врожайні по­ля, що приносили селянам значний дохід.

Зараз, по першій світовій війні, хмелівецькі селяни, як також з інших сіл Олексишин і Тичинський, розку­пили на парцеляції фільварок Венявського і його наслідників Роґальських. В селі було велике число господарів   багатших, що мали по 10, 15 і 20 моргів поля, а був і такий, що мав 40 морґів. Крім того вони мали ще сіножаті. Але були й бідніші, деякі з вини батьків, що прогайнували своє поле. Багатші селяни наймали місцевих бідніших людей до себе для обробітку поля чи збору плодів, зокрема на час жнив. Найбагатші спроваджу­вали робітників навіть з дальших сторін, виплачуючи винаго­роду звичайно збіжжям. Снопи складали в так звані „полукіпки" (по 30 снопів), а коли підсохли, тоді звозили і складали їх у стіжки, і треба було їх добре вивершити і вкрити, щоб не замокали. По праці в полі, найрадше зимовою порою, вимолочу­вали збіжжя, або ціпами, або „кіратом" (молотілка, що її порушували й крутили конем). Найбагатші господарі ще за доброї погоди, восени, спроваджували моторову молотілку з сусід­ніх сіл. Бідніші господарі тримали звичайно одну корову й хоч одну безрогу. Найбідніші господарі, а таких було мало, трима­ли кози. Багатші виробляли масло в дерев'яних масничках, а деякі навіть у центрифугах і продавали його на ярмарках в Теребовлі, Струсові, а найбільше в Бучачі.

Були теж у селі пасічники, а великим знавцем у тім ділі був довголітній дяк Денис Курило, що провадив велику пасіку.

 

Численність мешканців села, священики, школа

Численність мешканців села досить скоро збільшувалася. В 1890 р. Хмелівка мала 1171 мешканців, з того греко-католиків (українців) 1024, латинників (поляків) 100, але вони говорили в більшості українською мовою,  жидів — 47.

В 1912 р. число греко-католиків виносило вже 1500 осіб, латинників тільки 25, жидів не подано. В 1935 р. греко-католиків було 1602, латинників 53, а жидів 14.3)

3) Числа взято на підставі записів згаданої книги Вайґера і Львівських Шематизмів з року 1912.

 Коли взяти до уваги, що в рр. 1914-1918 була перша світова війна, яка забрала багато молодого життя, то все ж таки кількість населення, зокрема українського збільшилася значно. Зріст українського, а зменшення польського і жидівського населення, саме в час польського панування на українських зем­лях можна пояснити тим, що в Хмелівці в останніх часах перед першою і по першій світовій війні, дідичами були українці, а саме Микола Дичковський і о. Михайло Олексишин, парох Суховолі, відомий громадсько-політичний діяч. Вони мали тут свої фільварки і були заразом „коляторами", які на переміну підписували „презенту" греко-католицьким парохам Хмелівки. Хмелівчани дуже поважали власника фільварку о. Михайла Олексишина і його дружину, у яких бідніші селяни знаходили завжди працю і справедливий заробіток. Зокрема дружина о. Олексишина — Анна (Петріна) по матері з дому Острожських дбала про своїх робітників і навіть своїми кіньми казала відвозити їм до дому зароблене ними на фільварку збіжжя, з додатком ще й трохи більше снопів. Була вона дуже жертвенна й побожна і справила до церкви в Зарваниці Євангеліє в срібній оправі. Отець Михайло Олексишин — будучи парохом Суховолі коло Бродів, був не тільки ревним душпастирем, але теж дуже ак­тивним громадсько-політичним діячем Врідщини. Перед моїм приходом на парохію до Хмелівки був там парохом о. Теодор Столяр, зять о. М. Олексишина від 1916-1929 р., а перед ним душпастирював довгі роки о. Йосиф Ревакович — холмщак, за якого стараннями вибудовано в Хмелівці мурований приходський дім.

Отець Столяр, молода, здорова людина, добрий співак і про­повідник, дуже дбав про своїх парохіян, і тому всі його любили й поважали. Господарям він імпонував своєю великою силою (легко викидав 100 кг міх збіжжя на віз). При кінці 1929 року прийшов на ту парохію (через заміну) автор статті і перебув у ній 14 років.

Як уже було сказано, до парохії належали три села, і кожне з них мало свою осібну школу. Парох Хмелівки був катехитом і вчив релігії у всіх класах кожної школи. У Хмелівці при­значено на науку релігії по чотири години два рази в тиждень, а в обох Брикулях два рази в тиждень по дві години, так, що кожний день в тижні катехит мав лекції релігії. На випадок перешкоди він навчав релігії по закінченні науки (очевидно за порозумінням з управителем школи).

У Хмелівці ще перед першою світовою війною засновано двокласову школу з українською викладовою мовою, а опісля стала вона триклясовою (з чотирма відділами). Пізніше викладовою мовою була вже польсько-українська (утраквістична). Учителями українцями були в ній: управитель Вільчинський, що в 1926 р. перейшов на емеритуру, Марія Новаківська-Гумницька-Яворська від 1921-1939 і Володимир Грицик від 1928-1939 (цей останній був сином священика,  добрий музика, сту­діював у Львівській консерваторії). Кількість дітей у вище наведених роках була від 180-200, з того 95% української національності, 5% латинників і жидів.

У 1935 р. було 185 греко-католиків, 7 римо-католиків (поляків) і один жидівського віровизнання.*)

*) Ці числа подає Львівський Шематизм за рік 1935.

 

За 2-3 роки перед другою світовою війною польський священик з Могильниці (великий шовініст), що доїжджав до костелу в Брикулі Старої (збудований 1937 р.) пильнував не лише шкільних дітей римо-католицького обряду в Брикулі Старій (там їх було трохи більше), але приїздив на науку релігії і до тих кількоро дітей, що були в Хмелівці. Ще більше він вимагав, щоб у мішаних подружжях як у Брикулі Старій, Новій, так і в Хмелівці особи греко-католицького обряду перейшли на латин­ський обряд і то разом з дітьми у шкільному віці, та щоб їхні діти обов'язково ходили на науку римо-католицької релігії.

На жаль деякі мішані подружжя пішли за цим його домаганням і перетягнули теж своїх дітей на латинський обряд. Тому, що скарга до управителя школи не мала успіху, автор стат­ті вніс скаргу до староства, яке полагодило ту справу позитивно. Польський закон забороняв зміняти обряд дітей у віці між 7-14 роком життя. Все ж таки деякі діти зо страху перед батьком по­ляком, а також ще більше перед польським священиком — ходили на польську релігію.

Церква і релігійне життя

Дерев'яна церква, як згадано вище, побудована ще в 1750 р. була рішуче    замала для парохії, зложеної з трьох сіл. В ній могло поміститися всього 1/10 частина людей, на Богослужіннях в неділі чи свята — приблизно 200-250 осіб. Ця церква служила вірним майже 200 років, аж в 1940 р. в одну з літніх неділь, по ранній і вечірній відправі, коли вже на щастя нікого з людей в ній не було — вона завалилася. Добре, що був хоч костел (зараз біля церкви) та інший польський священик, то можна було тимчасово перейти на відправи для вірних — до костелу. Цінні образи зі старої церковці, непошкоджені забрав до Львівського музею колишній ректор духовної семінарії, а теперішній Кардинал, їх Блаженство, Йосиф. Потребу будови нової, більшої церкви відчували вже від здавна і вона була мрією пароха і більшості вірних. В прилучених селах були лише малі муровані каплички; в Брикулі Старій могло в ній вміститися лише кільканадцять осіб, і в неділі чи свята Служби Божої в ній ніколи не відправляли. В каплиці в Брикулі Новій, побу­дованій 1922 р. господарем Хамуляком, вміщалося найбільше 80-100 осіб і в ній відправляли Богослужіння що 3-ту неділю (друга Служба Божа).

Щоби приспішити будову нової церкви, спонукав автор статті оо.Редемптористів з Тернополя відбути в парохії св. мі­сію. І справді така місія відбулася на весні 1932 р., а восени того таки року приступили до будови нової, великої, мурова­ної церкви, що її план приготовив архітектор-українець зі Льво­ва. В 1933 р. відбулося відновлення місії і посвячення фунда­ментів нової церкви. В дальших роках аж до 1939 р. включно відбулися вправи (реколекції) для парохіян, які відправляв один із запрошених священиків сусідніх сіл. В 1935 р. Преосвященний Микита Будка, відбуваючи канонічну візітацію ці­лого деканату, завітав і до Хмелівки. Зустрічати його виїхала на конях місцева молодь до другого села і супроводжала його зі синьо-жовтими прапорами до церкви в Хмелівці. Так само відпроваджували Владику до другого місця візитації. На архирейській Службі Божій, по виголошенні парохом проповіді і відбутті катехизації дітей (на церковній площі серед започаткованих мурів нової церкви) Преосвященний Владика заохочу­вав народ до закінчення будови церкви. Тоді теж передав Вла­дика почесні грамоти Митрополичої Консисторії найбільше за­служеним при будові церкви парохіянам, а саме: Миколаєві Штанґретові з Хмелівки і Левові Кульчицькому з Брикулі Старої. Здавалося, що тепер будова церкви піде гладко, та, на жаль, так не сталося. За дальших чотири роки піднесено мури церкви майже під верх і на тім будова припинилася, бо прийшла друга світова війна.

Можна було б закінчити будову церкви в тих 4-ох роках, якщо була б більша жертвенність багатших парохіян, або як­що б можна було розписати т. зв. „конкуренцію", це є приму­сове оподаткування на будову церкви від кількості поля. Однак того не можна було перевести з огляду на мішані подружжя, (могли змінити обряд). Не можна було теж стягнути 1/6 части прелімінарних розходів будови від дідича Романа Дичковського, тому, що він був уже важко хворий і не мав права розпоряджатися своїм маєтком. (Наслідники дідича о. Олексишина своє поле вже були розпарцелювали поміж місцевих селян).

Та хоч будову церкви не доведено до кінця, то все ж таки релігійне життя в парохії по відбутих місіях і реколекціях краще розвинулося. Заложено Братство і Сестринство, а саме Найсвятіших Тайн, яке в 1935 р. мало 345 членів і Сестринство Ма­тері Божої Неустанної Помочі з 62 членами.5

5)Числа ті подає Львівський Шематизм з 1935 р.

 

В прилучених селах були теж такі братства і сестринства і з більшим числом членів. Час до часу відбувалися Братські й Сестринські Служ­би Божі з відповідними науками, численною участю членів у сповідях і спільному св. Причастю. Гарний був теж церковний звичай, що третій день Великодніх Свят відправляли парастаси і відчитувано св. Євангелії на гробах померлих з рідні осіб, тим більше, що цвинтарі були близько церкви. Величаво й уро­чисто відбувався празник св. Покрови, на який прибувало звичайно до помочі у св. сповідях і проповідях кілька сусідніх священиків. Кожного року після відправлення Служби Божої ішла на поле процесія з великою кількістю людей, (звичайно в празник Пресвятої Євстахії), щоб випросити в Бога щасливо зібрати земні плоди. Ходили теж парохіяни з процесіями до недалекого відпустового місця Зарваниці. В 1933 р. в Ювілей 1900-ліття світлого Воскресіння Христового їздило кілька осіб з молоді до Львова на свято: „Українська Молодь - Христові". Тоді зголосилося до виїзду більше осіб, але управитель школи (поляк) пустив поголоску, що польська молодь може битися з українською і тому дехто зі страху не поїхав.

Культурне життя села

В 1924 р. побудовано в Хмелівці читальню „Просвіти", з великою залою на збори й театральні вистави. В читальному будинку примістилася також кооператива й молочарня. То­му, що село було велике й одна кооператива не могла обслужити всіх місцевих людей, засновано пізніше Другу кооперати­ву. Кооперативи спричинилися до того, що жиди вибралися з села. Засновано теж у селі Кружок „Рідна Школа", якого го­ловою був відомий і діяльний селянин Нестор Гнатів, син Ва­силя. Було в селі теж товариство „Сільський Господар". В усіх цих товариствах брали живу участь місцеві священики. Провід читальні „Просвіти" був початково в руках радикальної партії, що пронумерувала часопис „Громадський Голос". Коли ви­брано головою читальні автора статті, вона перейшла до народ­но-демократичної партії і тоді засновано часопис „Новий Час" і тижневик „Народна Справа", а для підростаючої молоді „Світ Дитини". Закуплено теж багато книжок, а між ними твори Б. Лепкого. Замість давнішого т-ва „Січ" засновано спортивно-пожарне товариство „Луг". Молодь брала участь у сходинах групи т. зв. „Доріст", що його вела дружина священика. „Доріст" влаштовував концерти в честь Тараса Шевченка, на свято Матері, а зимовою порою „Чайні вечорі" з забавами під доглядом проводу і батьків.

За часів душпастирювання о. Столяра заложено в селі церковний і світський хор, під проводом Степана Курила, що був рівночасно теж режисером театральних вистав. За душпастерювання автора статті відбувалися теж вистави під його режи­сурою. Відіграно між іншими такі вистави як: „Ой, не ходи, Грицю", „Наталка Полтавка", „Ясні Зорі", і Б. Лепкого „Мотря". Особливо ця остання вистава мала великий успіх і її по­вторювали кілька разів, з нею їздив гурток теж кілька разів до сусідніх сіл. При читальні влаштовано теж „Куховарський курс" для господинь — який провадила інструкторка з Теребовлі. Культурне життя напевне було б краще розвивалося, якщо б у селі було більше інтелігенції. На жаль крім учителів українців, що за польської окупації не могли явно займатися культурно-освітньою працею, не було кому помагати в тій ділянці. По закінченні народної школи мало хто з селян, навіть багатших — посилав дітей до середніх шкіл, хоч були між ними деякі дуже здібні діти.

Перед першою світовою війною студентами середніх шкіл із Хмелівки були: Василь Гумницький, що по закінченні Гім­назії помер на туберкульоз, Степан Курило, що по закінченні виділової школи в Бучачі ходив до учительської семінарії в Тернополі (тепер він в Америці). Були в Хмелівці такі сту­денти як: Осип і Антін Чайковські, Ядвіга Чайковська; та через воєнні обставини вони не могли закінчити навчання. У Хме­лівці проживав деякий час Іван Олексишин (тепер доктор гео­логії і професор університету в Америці). Студентами Гімназії були теж діти о. Столяра Лідія і Галя Столяр, як теж і ді­ти автора статті. За часів його душпастирювання була в учительській семінарії в Бучачі Леонтина Гасій, донька Карпа.

Із вище згаданих доньок о. Столяра Лідія вийшла заміж і проживає тепер в Канаді. Друга донька Галя вже від наймолодших часів посвятилася цілковито для свого народу. Як студентка у Львові належала до Пласту, займалася упорядку­ванням стрілецьких могил, збірками на політичних в'язнів, на­лежала до студентського товариства „Смолоскип" і до інших, як „Рідна Школа", „Союз Українок", „Просвіта". Під час вій­ни була два рази арештована, але вдалося її втекти з в'язниці і виїхати до Німеччини. В Берліні була зв'язковою між україн­цями в Німеччині й в рідному краю. Не пощастило їй і тут довго працювати, бо заарештувало її німецьке гестапо. На допиті латвійський фольксдойч Вірзінґ примушував її побоями і знущаннями над нею признатися до вини й видати спільників. Галя не призналася до нічого і нікого не видала, але мимо того ні­мецьке Гестапо її не звільнило і вкінці її засуджено на смерть. 27 грудня 1942 р. в Берліні її розстріляли. В 1943 р. гестапо повідомило її батьків, що вона померла на запалення легенів.

Треба ще згадати про переслідування українських священи­ків за польської окупації. Кілька років перед другою світовою війною (й упадком Польщі) польська влада дуже неприхильно ставилася до українських священиків. Вона завжди вишукува­ла різні причини до їх переслідування. Так напр. польська поліція з Дарахова подала на автора статті скаргу до суду в Теребовлі, що він не згадує на Службі Божій польського президента Ігнаца Мосціцького. Одначе комендант поліції не міг нічим довести йому вини і його звільнено. Іншим разом йому за­кинули, що ніби то він фальшував метрикальні свідоцтва. Попередній парох о. Ревакович, вписуючи до метрики, поперекру­чував деякі прізвища, мабуть з приводу того, що на його думку такої зміни вимагала латинська мова, в якій писалося тоді всі записи в метриках. І так замість записати в метриці Підкова, він вписував „Подкова", замість Кульчицький чи Білинський — вписував ,,Кульчицкі" і ,,Біліньскі". Автор статті видаючи метрики, писав так, як дійсно люди звалися, отже Підкова, Куль­чицький чи Білинський. Саме за це його оскаржено і він мусів їхати до Окружного Суду в Тернополі й оправдуватися, а деколи платити за це грошову кару. Місцевий управитель школи (поляк) зробив на нього одного разу донос до шкільного інспектора, що він на святого „Юзефа" (ще за життя И. Пілсудського) відправляв за померлих Службу Божу, на якій були діти усіх трьох шкіл під проводом своїх управителів. Що це мала бути Служба Божа за померлих — доказом для пана директо­ра було те, що священик був одягнений у жалобний фелон (це був якраз великодній піст і так він повинен був вбиратися), а також і те, що хтось із присутніх на Службі Божій — на запит директора поляка: ,,яка то Служба Божа?" — відповів (може й навмисне), що це за померлих. Інспектор покликав, його до себе, щоб вияснити цю справу і він там тоді оправдався.

Треба підкреслити, що українська громада Хмелівки і приналежних до її парохії сіл Брикулі Старої й Нової не мала допливу власної інтелігенції, але дякуючи жертвенній та з посвятою відданій праці автора статті, та його дружини Ольги, не тільки на церковній, але теж на громадській ділянці, українська громада тих сіл без огляду на різні перешкоди з сторони польської адміністрації, була завжди свідома своїх національних обов'язків і карною у їх виконанні, з вірою у краще майбутнє на своїй з діда-прадіда землі у рідній Теребовлянщині.

 

Інтерв’ю

з найстарішим членом  церкви ХВЄ с. Хмелівка

Ярославом Івановичем Гумницьким 

-         Слава Ісусу Христу. Я, Ковик Стефанія Іванівна, студентка Тернопільської біблійної семінарії, факультету християнської освіти. Маю завдання – дослідити та описати  історію розвитку християнства у с. Хмелівка. Розкажіть, будь-ласка, про нашу церкву, її історію, як і коли почалося пробудження в селі?

 -         Євангельське пробудження в селі Хмелівка розпочалося з домів Петра Мальського та Івана Гумницького. Першими Божими посланцями були брати Петро Лис та Максим Нагорний. Перші зібрання проводилися в домі Івана Гумницького. Перше водне хрещення в селі відбулося влітку 1935 року. Православні чинили великий тиск на перших віруючих: кидали камінням, били вікна. На місце хрещення приїхала міліція, щоб захистити євангелістів від побоїв. Залізниці до села немає, тому проповідникам доводилося долати чимало кілометрів пішки, щоб звіщати Слово Боже, проводити хрещення і інші служіння. Через рік у 1936 відбулося друге хрещення. Його приймали більше тридцяти душ. Звершав хрещення пресвітер Йосип Черський. В 1937 році 23 душі охрестив у Хмелівці Максим Нагорний. У цьому ж році пресвітер та диригент села Настасова Давид Москалюк організував у Хмелівці хор. Проповідували брати з села Петро Мальський, Іван Гумницький, Михайло Штангрет, Андрій Юрків, Петро Гумницький та інші. Першим пресвітером у Хмелівці був Григорій Хабурський. Громада налічувала до 300 членів. Проводити зібрання в хаті було тісно, тому в 1937 році був побудований Молитовний Будинок на подвір’ї сестри Демиди.

Війна принесла багато страждань. Наших братів, переважно молодих, забрали до Німеччини на важку працю. А хто залишився, були мобілізовані на війну, та за відмову від зброї опинилися в сталінських таборах. Багато було відправлено на важкі роботи у Горьківську область на станцію Сухобезводна.  Важка виснажлива робота та погане харчування підірвали здоров’я багатьох наших братів. У таборах загинули Гнат Госій, Антон Підкова, Нестор Гнатів, Михайло Дюнга та багато інших. Деякі брати повернулися в Хмелівку. А громада в роки війни, як вступили німці в село, була приєднана до братів-методистів, які в цей час взяли шефство в Галичині перед державою за реєстрацію віруючих громад.

Невдовзі сестра Демида продала свою хату разом з молитовним будинком і виїхала до Львова. Тому ми залишилися без приміщення. Пресвітер Хабурський жив у Теребовлі і їздити до Хмелівки не мав змоги, бо було важко. У колгоспі, організованому у селі за роботу платили дуже мало, поля під городи не давали. Жити стало дуже важко. Тому багато віруючих із Хмелівки залишали село і виїздили до міст: Львова, Тернополя, Теребовлі, Бучача. Зібрання знову проводили по хатах. А так як ніхто не клопотав про реєстрацію церкви, то з 1945 і приблизно до 1960 року громада збиралася по хатах без реєстрації.

У 1960 році за клопотанням пресвітера села Настасів, співпрацівника та хорошого друга багатьох віруючих Хмелівки, громада села була приєднана до Церкви ХВЄ села Настасів. І тільки на початку вісімдесятих років реєстрацію знову було перенесено в село Хмелівку.

Громада ХВЄ існує в Хмелівці і сьогодні. В 1985 році  для проведення Богослужінь Церква купила хату у Пилипа Зрадовського. Після ремонту та переобладнання тут був зареєстрований Молитовний Будинок за клопотанням братів Ярослава Курило, Ярослава Гумницького, Антона Снігура та при підтримці старшого пресвітера по Тернопільській області брата Д. Вознюка. Пресвітером у селі був брат Ярослав Курило (1925 року народження). Йому допомагали Ярослав Гумницький та Антон Снігур. Після смерті Курили декілька років керував громадою Ярослав Гумницький.

У 1998 році на пресвітерське служіння в с. Хмелівці було рукоположено  Петра Івановича Волянюка, за рекомендацією Петра Яковича Скакуна.  Він працював тут до 28 вересня 2001 року. А 1 жовтня 2001 року виїхав за кордон разом з сім’єю. За час свого служіння займався будівництвом нового Дому Молитви. Приклав до роботи на будівництві немало праці і старань. Про це свідчать віруючі села та деякі фотографії, зроблені в період будівництва (додаються). Мені доводилося декілька разів бути у Хмелівці на Богослужіннях, тому бачила будівництво будинку. Зібрання в цей час проводилися в хаті, переобладнаній під Молитовний Будинок. Влітку 2000 року відбулося урочисте відкриття, на якому були присутні дуже багато гостей із різних церков.

Після Петра Івановича пасторське служіння в Хмелівці було запропоновано кандидату в диякони церкви по вул. Квітова,19 Ігору Антоновичу Ковику. Він дав згоду на це служіння і почав працювати з вересня 2001 року і до сьогодні. А нести дияконське служіння в церкві с. Хмелівка згодився брат Михайло Петрович Літинський, житель села. У 2002 році на свято П’ятидесятниці відбулося рукоположення братів: Ігора Антоновича на пасторське, а Михайла Петровича на дияконське. Звершали рукоположення цих братів старший пресвітер по Тернопільській області Терещенко Володимир Григорович та його заступник Скакун Петро Якович.

З вересня 2001 року при Домі Молитви почала працювати перша недільна школа для дітей села. Ще в роки пасторства Петра Івановича були спроби організувати постійні заняття з дітьми, але через відсутність місцевих вчителів, які бажали б виконувати цю нелегку працю, вони були несистематичними, а потім зовсім відмінені. Тепер за цю роботу взялися дружина Ігора Антоновича Стефанія Іванівна та його дочка, студентка педагогічного університету, Леся. З того часу недільна школа працює постійно. Першими випускниками школи були троє дітей віруючих батьків. Двоє  з  них приймали водне хрещення в 2004 році і стали членами церкви, а третій покаявся, але в завіт з Господом через водне хрещення ще не вступав.

На початок 2006 в церкві є два місцевих проповідники: Мальський Володимир та Онискевич Франек.  

-         Назвіть видатних людей. 

-         Три відомі діячі євальского руху вийшли з громади села Хмелівка: Богдан Мальський  - бувший старший пресвітер по Львівській області, Мирослав Мягкота – колишній заступник  старшого пресвітера по Тернопільській області та пресвітер громади у Тернополі та В. Сокульський – пресвітер громади у Варшаві. 

 -         Плани та цілі вашої церкви. 

-         Праця з дітьми та підлітками. Праця з молоддю, яка пропадає в п’янстві та наркоманії. Проведення різних служінь, бесід, лекцій  для населення навколишніх сіл, щоб пізнали Христа хоч деякі з них.

 -         Стосунки з іншими конфесіями, відношення до них.

 -         Стараємося жити в мирі і злагоді, робити все залежне від нас для цього.

 -         Дякую щиро за змістовну та цікаву розмову.

Додаток

Закладка фундаменту Молитовного Дому

 

Будівництво стін

 

 

Липень 1999 року. Криють дах  бляхою

 

  

Упорядковують територію навколо Дому

 

 

Грудень 1999 року. Упорядкування Дому Молитви всередині

  

 Травень 2000 року. Останні штрихи в упорядкуванні приміщення.

 

 

Червень 2000 року. Упорядковують і асфальтують подвір’я.

 

  

Червень 2000 року. Свято відкриття Дому молитви.

 

Літо 2001 року. Перед від’їздом Петра Волянюка (зліва на право) Михайло Літинський, Володимир Павлік, Ярослав Гумницький, Петро Волянюк, Ігор Ковик, Петро Скакун

 

   На верх

 
   
 

Головна  |  Новини  |  Про ТБС  |  Абітурієнтам  |  Студентам  |  Випускники  |  Фотогалерея  |  Посилання

Сторінка студентів  |  Історія  |  Програми  |  Викладачі  |  Бібліотека  |  Молитовні прохання  |  Контакти

© 2006 Тернопільська Біблійна Семінарія

Designed and hosted by www.LikeW.com